Лариса Ніцой

Магазин.

Стою в черзі, позаду підходить незнайомець.
— А я вас знаю, вы Ларіса, вєдь правільно?
— Правильно.

— Я на вашей сторонє. Я хоть і рускагаварящій, но я полностью вас паддєржіваю.
Усміхаюся у відповідь:
— Дякую!

Ідемо з моїм чоловіком у парк. Прогулюємося алейкою. Позаду з дитячим візочком під’їжджає жінка. Ми стаємо обабіч, щоб пропустити.

— Ні, ні, не пропускайте мене, — каже жінка, — Я до вас, пані Ларисо. Я вас читаю. Ви все правильно кажете. Я з Криму, переселенка.

У жінки очі стають вологі:

— Якби в Криму була українська мова, нічого б не сталося. Я знаю, що кажу. Я ж звідти.

Уже і в мене очі на мокрому місці. Обнімаємося, знайомимося. Звати Оксана. Має дітей, чоловіка. Чоловік був на війні. Повернувся.

— Він у мене агроном. Рослини захищав. Ніколи б не повірила, якби хто сказав, що ще й на війні буде людей захищати. Пішов добровольцем. А я стала рішуча. Все, ніякої толерантності.

Досить.

Або людською мовою зі мною розмовляйте, або мовчіть. Ми в сім’ї перейшли на українську. А кума моя, російськомовна, з якою ми душа в душу в Криму жили, не зрозуміла мене. Сказала, що я — хунта… Ми з Криму виїхали. Я б там не змогла…

Повернулася я додому під враженням, аж плакати хочеться. Від розчулення. Які у нас люди.

Від їхньої теплої уваги. Я ж розумію, чому вони підходять до мене. Не тому, що я така крута, чи класна. Просто вони хочуть того ж самого, що і я. Люди хочуть української України. Вони відчувають, що українська Україна – це запорука безпеки і миру.

Світлина від Лариса Ніцой.

Загрузка...
Загрузка...

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here